З 17 червня до 19 липня українські студенти з Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та франко-українського диплома з менеджменту в IAE School of Metz взяли участь в міждисциплінарній літній школі. Навчання було організоване ЧНУ імені Юрія Федьковича, Школою Менеджменту IAE Metz Лотаринзького університету, Фундацією Global Ukraine, Асоціацією Обміни Лотарингія Україна в рамках програми Ерасмус+.
Значна частина уваги в рамках літньої школи була присвячена діяльності українських осередків у різних країнах світу, історії української еміграції та тим проєктам, які українці за кордоном втілюють на благо України. Один із завданням для студентів став запис інтерв’ю з представниками українських громад у різних країнах світу.
Сьогодні ділимося скороченою версією інтерв’ю, яке записала Ткачук Вероніка із Надзвичайним та Повноважним Послом України в державі Катар Андрієм Кузьменком.
GU: Андрію Михайловичу, розкажіть про свій професійний шлях. Як Ви потрапили на посаду посла України в Катарі?
Як я потрапив на цю посаду? Дуже просто. 31 рік дипломатичної служби, більше 40 років служби держслужбовця, 4 закордонні відрядження. Ну і крім того з лютого по кінець вересня 2015 року я був на фронті, в АТО, тому я знаю, що таке війна. Бачив все на власні очі.
Я дуже щасливий, що мені доручено працювати в цій чарівній країні, яка є невеличкою, але дуже цікавою. Сьогодні вже 31 рік як ми маємо дипломатичні відносини між Україною та Катаром. Я перебуваю на посаді трохи більше, ніж 4 роки, і я радий, що нам вдалося дуже багато чого змінити у двосторонніх відносинах.
Катар - це один з найбільших друзів України не лише у регіоні затоки, але й у арабському, ісламському світі. Починаючи з 2014 року, Катар довгий час був єдиною арабською країною, яка підтримувала практично всі резолюції Генеральної Асамблеї з засудженням російської агресії проти України. Також хочу сказати, що Катар став єдиною країною, яка приєдналася до комюніке Саміту миру, який відбувся у Швейцарії. Не крайній, скажімо, прояв такої солідарності, дружби і підтримки - це голосування в ООН з приводу ядерної безпеки України, коли Катар став єдиною країною арабського світу, яка підтримала цю резолюцію.
GU: З якими викликами ви зустрічаєтесь, як посол України в країні Катар?
Треба сумлінно виконувати свої зобов'язання, робити все, що ти можеш для України, і для нашої перемоги.
Ми щойно озвучили той проміжок, який мав місце між початком дипломатичних відносин і між відкриттям посольства. Це було зумовлено тим, що тоді, на початку двохтисячних - наприкінці дев'яностих, у нас була так звана дуже багатовекторна політика. Ми багато зазирали в очі росії і, звичайно, ніхто не роздумував про те, як будувати відносини з країнами, які зараз називають «Глобальним Півднем». І лише ось фактично останні 5-6 років відбулися зміни у нашому ставленні до країн азійських, Перської затоки, до країн африканських. Оскільки не можна будувати політику держави, європейської держави, лімітуючи її лише кількома близькими, досяжними та зрозумілими орієнтирами. Тому одним з викликів було зрозуміти цю країну. Я взагалі переконаний, що для того, аби бути гарним дипломатом, гарним послом, треба не лише розуміти, але й принаймні поважати та любити цю країну. Я вважаю, що з цим викликом я впорався.
Катар - це дійсно країна, яка варта поваги, варта любові. Ця країна не зациклюється виключно на своїх проблемах, на своїх інтересах. Це країна, яка прагне відігравати роль посередника у вирішенні дуже гострих і дуже актуальних питань світової політики, включно з питаннями війни і миру. Достатньо сказати, що Катар був і залишається одним з найбільших посередників у контактах так званого колективного заходу з Афганістаном. Саме Катар забезпечував значною мірою евакуацію людей, коли до влади в цій країні прийшли таліби. Катар був і залишається посередником, коли Сполучені Штати та інші країни Заходу намагалися унеможливити отримання Іраном ядерної зброї. Катар здійснював свої посередницькі зусилля у напрямку низки африканських конфліктів, конфліктів тут, в регіоні, і це йому вдалося.
Що стосується України, я просто хотів би відзначити, що Катар - це держава, яка не лише підтримує нас на словах, але і підтримує нас на практиці. Лише достатньо згадати ініціативу про повернення в Україну викрадених росією дітей. За нашими підрахунками, станом на зараз 42 українські дитини за допомогою Катару повернуто в Україну. Це - не проста і дуже кропітка робота, і я пишаюся тим, що з самого початку посольство було дотичним і фактично зробило перший поштовх у напрямку імплементації цієї програми. Але ми передусім дякуємо Катару. Варто зауважити, що це робиться абсолютно безкорисно.
Катар надає допомогу Україні. Ця допомога спрямована на гуманітарні питання. У 2022 році ми отримали 5 мільйонів доларів, було закуплено 10 автомобілів швидкої допомоги та 47 наркознодихальних апаратів. Минулого року було анонсовано 100 мільйонів доларів допомоги під час візиту шейха Мухаммеда Аль Тані в Україну.
Ця програма зараз імплементується. Чому? Тому що кошти дуже серйозні, і ми маємо забезпечити абсолютну прозорість в імплементації. Можу сказати, що частина цих коштів вже знайшла своє відповідне застосування через партнерів з фонду першої леді України пані Олени Зеленської. Здійснюється відбудова зруйнованої лікарні у місті Ізюм, Харківської області. І здійснюється будівництво бомбосховищ для шкіл у цьому районі. Крім того, нещодавно Катар виділив гроші на програму повернення дітей від офісу українського омбудсмена Лубінця. На витрати, пов'язані з реалізацією цієї програми, катарська сторона переказала 3 мільйони доларів. Катар бере участь у програмах «Зерно з України» і внесок Катару цю програму - 20 мільйонів доларів. Ми довго вирішували адміністративні, логістичні питання, навіть питання пов'язані з модальністю цієї домовленості, і катарські 20 мільйонів зараз фактично перетворилися у зерно, яке має піти до Сомалі через один з румунських портів за допомогою Організації Об'єднаних Націй.
Тому виклик тут один - не завжди вистачає часу, але якщо Батьківщина вже доручила щось робити, то треба робити.
GU: Чому так склалося, що саме Катар допомагає Україні?
Країна Катар - 300 тисяч катарійців, коли все населення близько 3 мільйонів осіб; оточена великими, 40 мільйонними країнами-сусідами, які звикли розглядати Катар як щось маленьке, зовсім незначне, як «молодшого брата». Нічого не нагадує, ні? Більше того, в 2017 році Катар стояв на межі зовнішнього збройного вторгнення, тому що сусідні країни, які висунули досить штучні претензії до Катару, вимагали імплементації пред'явленого ультиматуму протягом 10 днів, після чого загрожували збройним вторгненням в Катар.
І це так звана криза в затоці, яка закінчилася лише нещодавно підписанням Декларації Аль-Ула. З цієї кризи Катар вийшов переможцем, насамперед переможцем політично, тому що він диверсифікував коло своїх політичних контактів, військових та економічних союзників. Тепер Катар не лише отримує продовольство з усього світу, але й створив потужні галузі вітчизняної, катарської харчової промисловості. Хто б міг подумати, що тут буде тваринництво?
Коли розпочалася ця блокада - кордони Катару були заблоковані – за декілька днів магазинах просто не стало продуктів. Катарці літаками військовотранспортної авіації з Німеччини привезли декілька тисяч корів. Зараз тут - чудові м'ясо-молочні продукти, чудове птахівництво… Вони розвинули птахоферми і якщо Україна на перших етапах постачала сюди продукти птахівництва, то тепер ми просто не входимо в цінову категорію. Але найцікавішим є те, що вони розвинули своє городництво. Уявіть собі пісок, пустеля, 48 градусів, а в теплицях квітнуть помідори, огірки, зелень, і все це іде на ринок.
Вони перемогли іміджево, тому що вони здобули імідж країни, яка не здається, імідж країни, яка активно здійснює свої міжнародні контакти. Тобто імідж країни, яка зрештою перемогла в цьому протистоянні проти набагато сильніших і, головне, численніших сусідів.
Тому, коли на другий день повномасштабної війни мені випала честь зустрітися з тоді ще заступником прем'єр-міністра, міністром закордонних справ шейхом Мохаммедом, він сказав, що вони дуже добре нас розуміють, адже так само бували в подібній ситуації.
Катар постійно нас підтримує, тому що вони виходять з того, що міжнародне право не дозволяє того, що робить зараз росія і міжнародне право має бути дотримане. «Pacta sunt servanda» - «договори повинні виконуватися».
GU: Пане Андрію, можете розповісти про українську громаду, діаспору в Катарі? Як давно вона почала формуватися, наскільки вона велика і як організоване життя українців в Катарі?
Українська громада Катару нараховує близько 1300 людей. З початку повномасштабного вторгнення вона дещо зросла до 1500 осіб, але потім, оскільки Катар все ж таки не туристична країна, не країна, яка надає допомогу біженцям, ця кількість зменшилась до 1300 осіб. Фактично тут живуть і працюють переважно або українці, які народилися вже тут, або дружини-українки у змішаних шлюбах, або люди, які шукають себе і реалізують себе за кордонами нашої держави.
При цьому, переважна більшість українських громадян тут - це люди з вищою освітою, люди, які фахово займаються тим, що вони робили раніше: це інженери, лікарі, митці, спортивні діячі.
Що стосується громади: ми звикли бачити на телебаченні репортажі про мітинг українських громадян перед, скажімо, приміщенням російської амбасади, на центральній площі з прапорами тощо. Це в Катарі неможливо, бо Катар є абсолютною монархією, попри певні модернові зрушення, які вводяться. Тому діяльність політичних партій, будь-які громадські збори тут заборонені. Це, на жаль, досить жорсткі правила, які ми не можемо обійти.
За таких умов посольство фактично виступає тією консолідуючою силою, яка тримає разом представників української громади, а це можливо досягти лише декількома досить зрозумілими, але не досить простими у реалізації засобами - такими як проведення заходів, урочистих зустрічей з нагоди відзначення свят... Наприклад, ми зустрічалися на День незалежності, День вишиванки, разом переглядаємо фільми. У нас вже було 4 демонстрації українських фільмів на широкому екрані, у кінотеатрах, і дякуємо катарійцям, які пішли назустріч проханням посольства щодо виділення цих глядацьких залів на безкоштовній основі. Дивилися і «Мавку», і «Захара Беркута», і ось нещодавно був такий чудовий фільм «Смак свободи».
Ми робили тематичні заходи і не завжди дуже прості. Так склалося, що серед нашого оточення була українка, яка жила й працювала тут, в Катарі. Її син Євгеній Кулик служив у лавах Французького іноземного легіону. Та з початком повномасштабної війни він кинув свою службу і повернувся до України. І так сталося, що в одному з боїв він загинув, під Кліщіївкою. Він віддав наказ хлопцям повертатися на позиції, сам залишився прикривати їх з кулеметом, і загинув. Ну, звичайно, ніщо матері не зможе допомогти пережити таку втрату, але ми намагалися бути просто поруч з нею. Ми зняли фільм про Женю Кулика. І я дуже вдячний своїй дружині, яка фактично виступила у непритаманній для неї, як для медика, ролі режисера цього фільму, а потім ми зібрали українців. Не так багато їх прийшло, тому що це була не розважальна зустріч, а це була робота нашої душі. Ми дивилися цей фільм, з нами була мама, ми молилися, ми плакали. Такі заходи бувають у нас.
Цього року на Великдень ми зробили акцію - відеозв'язок з отцем Тарасієм з Свято-Микільського храму в Києві, який було пошкоджено. Було проведено освячення пасочок і ми долучилися до збирання коштів на відновлення цього храму. Це була дуже така цікава і дуже, я думаю, непересічна подія.
Ще одним дуже важливим аспектом є діти. Недарма ж кажуть, що українець не той, хто каже, що він українець, а українець той, у кого діти кажуть, що вони українці. Коли я приїхав сюди, тут жевріла така невеличка школа, час від часу проводилися заняття для діточок. Але фактично до пандемії за моєї присутності було проведено лише пару занять. Потім повна самоізоляція, фактично рік і навіть більше нічого не було.
Опісля ми відновили заняття, переформатували їх, і вже 2 роки як у нас функціонує український дитячий навчальний клуб при Посольстві України у державі Катар. Я дуже вдячний своїй дружині Маї, яка його очолила. Дуже вдячний нашим педагогам: і пані Олені, і пані Ользі, і Аліні, нашій співробітниці. Ми проводимо заняття з діточками двічі на місяць по п'ятницях, тому що п'ятниця в ісламському світі - це вихідний день. І це - фактично єдиний день, коли батьки можуть привести сюди своїх дітей. Заняття проходять в ігровій формі. Заняття, як правило, приурочені до тієї чи іншої дати, яка є найближчою у нашому календарі.
У нас є традиція: після кожного заняття робити частування і діти дуже-дуже цьому раді. Усі діти перетоваришували, причому діти абсолютно різні. Діти, у яких мами - українки, так, але тато може бути сирієць, палестинець, француз… Але вони спілкуються українською мовою. Вони вчаться комунікувати один з одним рідною мовою свого народу. Вони усвідомлюють свою ідентичність, вони приходять у вишиванках. Вони вчать українські вірші, є дотичними до української культури, розписують писанки тощо.
Ну, крім того, ми так само практикуємо пару раз на рік в рамках того ж самого українського навчального дитячого клубу екскурсії для дітей разом з батьками. Катар - країна невелика, і не так багато таких, скажімо, атракцій, які можна було б відвідувати разом. Але ми були в океанаріумі, робили для дітей екскурсію в національну бібліотеку Катару і проводили там українські зайняття, ходили у місцевий планетарій.
Є тут United International School, велика міжнародна школа, і в ній навчається ну біля десятка, мабуть, наших українських діточок. Але мами дітей з цієї школи, українки, вийшли на посольство з проханням «давайте, бо там буде міжнародний день, давайте ми зробимо український стенд». Ну, звичайно, ми «розбилися повністю» і допомогли їм, чим могли. І знаєте, коли дивишся от стенд: наші мами красуні в українському національному вбранні, варенички, коржики з медом, з маком і дуже багато красивих, дійсно справжніх таких-от артефактів, якими, до речі, посольство, поділилося. Виставили там і наші вишиванки, і наші вироби гончарські, і ну дуже багато було чого, дуже красивого. Я пишаюся тим, що це була ініціатива саме української громади.
Тут, в Катарі, є унікальна для регіону інституція, я назву її так, - це ресторан української та міжнародної кухні Desert Rose, власницею якого є громадянка України, пані Надія Бабяк. Там завжди можна спробувати вареники, борщ, котлету по-київськи, вінегрет, салат олів'є - все, що завгодно – запіканочки, львівський сирник. І, це так само до речі, один з таких центрів тяжіння українців, які просто туди приходять для того, аби побути там. Свого часу Desert Rose навіть брав участь у рейтинговому голосуванні як найкращий ресторан у Катарі. І до передостаннього дня Desert Rose лідирував, а потім включилася індійська діаспора, яку перебити, на жаль, чисельністю не змогли.
Тому ми вдячні всім тим, хто співпрацює з нашим посольством. Ще раз повторюся, що з 1300 українців у Катарі зараз активну громадянську позицію і готовність до співпраці виявляють ну, на жаль, 200 - 250 людей. Але головним є те, що ця готовність абсолютно щиросердна і абсолютно відповідає переконанням цих людей, які і тут, за 5000 кілометрів від України, і тут, де температура 48 градусів, все одно вважають себе українцями.
GU: Цікаво, чи існує співпраця між українською громадою та громадами інших діаспор?
Співпраці як такої немає, тому що як я вже сказав, формальних об'єднань не може бути, вони заборонені. У нас є невеличка бізнесова структура, катарсько-український бізнес форум, який очолює пані Ольга Ревіна. Це абсолютно неформальне об'єднання, вони намагаються сприяти входженню українців на ринок Катару. Тут є так само дуже цікава посада представника УСПП, Української спілки підприємців та промисловців, у Катарі. Її очолює дуже цікавий українець Мустафа Аль Сарміні, українець сирійського походження, який спілкується українською мовою і який дуже багато, щиросердно донатить до нашого війська.
До речі, про донати. З початком повномасштабної війни ми, звичайно, включилися в цю діяльність. Було проведено благодійний концерт на території посольства. Було оголошено збори, приносили нам і ліки, і багато чого, і дівчата з катарських авіаліній, наші стюардеси у своїх маленьких валізках перевозили це до Польщі. Так само, і посольство, всі: кожен з членів нашого колективу кожен місяць, я це достеменно знаю, моя родина, і всі ми, донатимо. Але я вважаю, що ми маємо донатити безпосередньо на ті чи інші рахунки тих, кого ти знаєш, кому ти довіряєш і там, де це зараз найбільш потрібно.
GU: І наостанок, пане Андрій, які слова ви хотіли передати українській громаді в Катарі?
Дорогі українці! Я пишаюся тим, що й тут, за 5000 кілометрів від нашої Батьківщини, ви залишаєтеся українцями. Дорогі українці, я щиро вдячний тим, хто співпрацює з посольством і виявляє свою активну громадянську позицію.
Я дуже вдячний особливо тим, хто виховує своїх дітей українцями тут, у чужій стороні. Я хотів би побажати нам єдності і розуміння того, що тільки коли всі українці об'єднаються - перемога можлива, перемога над таким лихим підлим ворогом, яким є російська федерація. Я хотів би побажати всім українцям не забувати, що вони є громадянами. І що крім прав, вони мають так само обов'язки. Серед цих обов'язків є обов'язок захисту нашої держави. Що стосується посольства, ми готові, як і раніше, сприяти реалізації законих потреб українців в державі Катар. Тому єднаймося! І разом до перемоги!
