Як українці в Техасі популяризують Україну через унікальні етнокалендарі

Цьогоріч проєкту “Батьківська Хата. Homestead” виповнюється чотири роки.

Головна місія проєкту — популяризація української культури у світі та серед самих українців, а мета — продемонструвати народні строї різних етнографічних регіонів України кінця XIX — початку ХХ ст. разом з архітектурними формами та побутом відповідної території. Існує друкована версія проєкту — комплект вітальних листівок, кожна з яких відображає окрему міні-історію «Батьківська хата. Homestead» з описом будівель та народного одягу. А матеріали проєкту є не лише українською, а й англійською.

Редакція Global Ukraine News поспілкувалася з командою проєкту про новації, плани на майбутнє та те, як війна вплинула на його реалізацію.

GU:  Як за ці чотири роки еволюціонував сам проєкт "Батьківська Хата"?

Оленка Браво: Насправді, наш проєкт пройшов величезну еволюцію. Почалося все з того, що 15 вересня 2020 року я прийшла до Національного музею архітектури та побуту України, маючи на меті зробити персональну фотосесію для своєї родини. На мені був стрій із Вінницької області, і мені захотілося сфотографуватися на тлі хати, що походить із цього ж регіону. Того ж дня я подзвонила до Наталки Стурджіл, яка на той момент була в США, і розповіла їй свою ідею: чому б не зняти кілька епізодів, де одяг і архітектура будуть з одного регіону, а бажано навіть з одного села. Того ж вечора я зустрілася з паном Володимиром Щедрим — людиною, етнографом, науковцем, колекціонером, який знає все про етнопроєкти, що відбуваються в Україні. Я запитала його, чи існував колись такий проєкт, і він відповів, що ні. Тоді я запропонувала: "Давайте зробимо!" І буквально за кілька днів ми почали перші зйомки. Спочатку ми планували зробити ці зйомки для діаспори, для дітей. Першою метою було відзняти хоча б 10 епізодів. Та після того, як ми їх завершили, вирішили створити другий сезон. Так з простої сімейної фотосесії проєкт виріс у масштабний і унікальний задум, про який сьогодні знають багато людей. Наші роботи були показані в Європі, різних регіонах України, багатьох штатах США та в найбільших містах Канади. Ми сподіваємося, що з часом зможемо презентувати проєкт і в Азії, Південній Америці чи Африці.

GU: Якими досягненнями або результатами ви особливо пишаєтеся? Чи є такі події чи проєкти, які стали переломним моментом у вашій роботі?

Оленка Браво: Особисто я пишаюся абсолютно всіма нашими подіями — як маленькими, наприклад, у бібліотеках, так і великими, що відбуваються у величезних університетах. Не менш важливими є заходи як у невеликих містечках України, так і в таких мегаполісах, як Вашингтон, Нью-Йорк.

Кожна подія, кожна людина, яка приходить до нашого проєкту або залишає його, привносить щось своє, змінює проєкт і допомагає йому ставати кращим. Цей процес безперечно збагачує нас і робить нашу роботу більш значущою. Так, багато таких подій.

Наприклад, цього року однією з них стало запрошення до участі у зйомках етнокалендаря Timeless Ukraine: Homestead Wherever You Are. Оскільки всіх бажаючих неможливо було відзняти в Батьківській хаті ні на території США, ні в Україні, етнокалендар став чудовим рішенням цієї ситуації. Хочеться відзначити команду цьогорічного календаря: ініціаторка Надія Журба Bright Kids Online School, за підтримки лідерки громади міста Остіна, Катерини Воінової, UNWLA branch 147, Liberty Ukraine Foundation, обладнання для фото надала Валентина Шнайдер, а також вона відзняла декілька епізодів для календаря, допомогли надркувати Державний Комітет Телебачення і Радіомовлення, а переправити натхненні волонтери з Києва і Львова. Наша команда доклала величезних зусиль для створення цього календаря.

GU: Які основні виклики або труднощі були за цей час? Як вони вплинули на розвиток проєкту?

Оленка Браво: Однак робота над проєктом має свої труднощі. Це суто волонтерська ініціатива, яка здебільшого фінансується з родинних бюджетів. Іноді нас запрошують на заходи, які вже мають власні бюджети. Це приємно, але, ці кошти зазвичай йдуть на організацію події, а не на розвиток нашого проєкту. Ми дуже радіємо таким ініціативами, запрошенням, бо це - величезна робота зробити подію якісною і красивою. Таким чином, наш проєкт не приносить прибутку — у нього лише вкладаються ресурси. На жаль, в українському суспільстві культура часто сприймається як щось "не на часі". Багато хто вважає, що нині треба витрачати гроші лише на дрони, бронежилети чи допомогу військовим. Безумовно, це - важливо, але люди часто не розуміють, що війна починається не з танків на території країни. Вона починається задовго до цього — з культури, традицій, релігії, знищення культурної спадщини. Наші сусіди знають це дуже добре. Тому вони змінюють назви українських міст, переписують прізвища з Петренко на Петров, активно нав'язують російську мову. Саме через це вони стверджують, що "балет" чи "спорт" поза політикою, хоча це вдаряє в саме серце культури.

Українському суспільству потрібно створювати власний контент, розвивати музику, театр, кіно. Бо навіть військові, повертаючись з фронту, слухають російську музику в публічному транспорті, і це прикро. Ще одна проблема полягає в тому, що багато людей не розуміють ідеї просвітницьких проєктів. Нещодавно мене запитали: "Яка мета твого проєкту?" Коли я відповіла, що це - просвітництво, мені сказали: "А це не цікаво, цікавить лише бізнес". Безперечно, було б добре, якби проєкт міг хоча б окупити себе — на створення сайту, друк книги чи організацію виставок. Але я не бачу, як це можливо зробити в нинішніх умовах. Якщо хтось може дійсно допомогти чи проконсультувати, ми були б щасливі отримати таку підтримку та щиро вдячні за неї. Зараз багато митців переходять до ремісництва, бо їм потрібно виживати. Але ми хочемо залишатися митцями й надалі працювати над нашим проєктом. Тому ми звертаємося до людей із проханням підтримати нас. Якщо вам подобається наш проєкт — допоможіть. А якщо вам більше до вподоби інший мистецький задум — підтримайте його. Бо якщо ми не зрозуміємо, наскільки це важливо, то ще 100 років будемо лише купувати дрони та бронежилети, забуваючи про те, що культура — це теж зброя.

GU: Як змінилася ваша аудиторія за ці роки? Що змінилося у підходах, ідеях або форматах вашої роботи?

Оленка Браво: Ми не можемо сказати, що аудиторія змінюється кардинально, але вона безперечно стає ширшою, а людей, які цікавляться нашою роботою, стає дедалі більше. Якщо раніше нам доводилося вмовляти заміжніх дівчат одягати хустки, і це було справжньою проблемою, то зараз ситуація значно поліпшилася. Пам’ятаю, як раніше доходило навіть до сліз: "Не хочу хустку, не буду вдягати!" Але, на щастя, тепер люди стали більш обізнаними, більше цікавляться традиціями. Вони вже не дивляться на ці речі крізь призму 90-х, коли до багатьох культурних елементів ставилися з нерозумінням чи скепсисом.

Сьогодні працювати стало набагато легше. Наприклад, коли ми одягаємо молодих заміжніх жінок у хустку, чепець чи очіпок, це сприймається як норма, а не як щось дивне чи зайве. Те, що колись викликало спротив або насмішки, зараз стало частиною усвідомлення нашої культурної спадщини. І це неймовірно тішить.

GU: Як ви бачите майбутнє "Батьківської Хати"? Які цілі або нові ідеї хочете реалізувати у найближчі роки?

Наталка Стурджіл: Плани масштабні та амбітні. Найбільша мрія — повернутися в Україну й відзняти ті регіони, які ще не увійшли до нашого проєкту. Якщо не вдасться знайти оригінали, шукатимемо автентичні репліки. Ми також прагнемо більш детально фотографувати старовинні хати, щоб передати не лише їхню красу, а й атмосферу побуту.

Окрім того, плануємо продовжувати зйомки українських строїв у Сполучених Штатах. Ми вже почали працювати над цим, але через війну обробка й поширення матеріалів були тимчасово призупинені.

Ще одна важлива мета — створення книги, яка буде простою і доступною для читача, який, можливо, ніколи не замислювався про культуру. Ми хочемо розповісти про особливості нашої спадщини через світлини та історії, пов’язані з проєктом. Це буде розповідь про унікальність українського одягу, побуту та культурних традицій кожного регіону.

Команда Global Ukraine також поспілкувалася з українськими активістками, які працювали над створенням етнокалендаря Timeless Ukraine: Homestead Wherever You Are. Ось що вони розповідають. 

Наталка Стурджіл: Цього року я мала честь взяти участь як модель разом зі своєю донькою Анжеліною (вона народилася тут, у США). Ми представляли мій рідний Києво-Святошинський район, де я народилася і виросла. На нас були вручну стьобані корсетки, спіднички підперезані каламайковими поясами, черевички, та розкішний вінок, зроблений з воску. Особливою деталлю цього костюму стала сорочка, яку для фотосесії мені позичила Оленка Браво. Ця сорочка зі своєю власною історією.

В календарі яскраво представлена Полтавщина, Гадяцький район. Однією з особливостей цього костюма стала справжня старовинна дитяча сорочка, доповнена дитячою керсеткою. Обидві керсетки — матері та доньки — прикрашені характерним візерунком з оксамитової аплікації.

Також у календарі з'явився унікальний костюм із Охтирки, Сумської області, який Наталка шукала понад вісім років. Вишивка сорочки виконана в рідкісній техніці, подібну сорочку вона вперше побачила на сторінках книги 1977 року.

Оленка Браво: Кілька років я не працювала з фотографією та Photoshop. Щоб повернутися до цього процесу, пройшла нові курси зі світла і Photoshop. Мені це дуже подобається, але щоб залишатися актуальною, потрібно постійно вчитися. Довелося згадувати основи, витратити місяці на підготовку та практику, щоб відновити впевненість у роботі.

Особливою для мене у цьому календарі стала сорочка з моєї невеликої колекції. Вона належала сусідці з села Кодаки Васильківського району Київської області — Марії Степанівні Вицан, яка народилася у 1910 році. Цю сорочку, вона вишила приблизно 1926-1927 роками. Коли кожного літа поки я гралася з правнучками Марії Степанівни, вона лежала у старовинній скрині, мов мовчазний свідок минулого, і наче чекала на мене. Декілька років тому ця сорочка потрапила до мене, і це відчувалося, наче доля. Що цікаво, вона дуже великого розміру, що є рідкісним для цього регіону, адже зазвичай збереглися лише маленькі сорочки. Саме через це Наталка позичила її для зйомок календаря, і я була безмежно рада поділитися цим унікальним скарбом.

Катерина Воінова: Живучи в еміграції в США, часто дивуюсь як люди так мало знають про Україну. І не в контексті війни, а в контексті глибокої історії, прекрасних традицій і цієї сили, яка тече у наших жилах, починаючи споконвіку від наших перших предків. Щоб просвітити наших друзів з Америки, жінки з Остіну, Сан Антоніо (Техас) та Атланти (Джорджія) об’єднались, щоб зробити дещо неймовірне - автентичний календар старовинного одягу, який збереже крізь століття красу українського одягу і традицій. Учасники фотографувались поодинці та навіть сімʼями, завдяки завзяттю і праці Наталки Стурджіл, яка колекціонує ці надзвичайні скарби нашої української історії.

Хоча совєти намагались винищити і принизити українське вбрання, замінивши його у широкій масовій культурі на люрексні блискучі шаровари, крихти справжнього українського вбрання збереглись і завдяки проєктам як-то «Батьківська хата», б’ють на смерть російську пропаганду про «недолугих смішних малоросів». Коли дивишся на ці строї, відчуваєш велич, красу, міць України, відчуваєш тих людей, які були загартовані життям і перепонами, але продовжували стояти на стороні краси і правди. Я, як президентка відділу 147 Союзу Українок Америки, пишаюсь, що цьогоріч Остін (штат Техас) виступив приймаючим містом для календаря 2025 та надзвичайно вдячна за можливість виступити моделлю цього потужного проєкту і бути дотичною до організації зйомок і друку цього календаря. Надзвичайно важка робота була пророблена та ми знаємо, що маємо невтомно поширювати справжню українську культуру і боротися з картонною російською брехнею про українців. Тому разом працюємо далі.

Команда Фундації Global Ukraine висловлює своє захопленням тим, з якою відданістю працюють над промоцією України українки в Техасі. Бажаємо зростання Вашим проєктам!