З 17 червня до 19 липня українські студенти з Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та франко-українського диплома з менеджменту в IAE School of Metz взяли участь в міждисциплінарній літній школі. Навчання було організоване ЧНУ імені Юрія Федьковича, Школою Менеджменту IAE Metz Лотаринзького університету, Фундацією Global Ukraine, Асоціацією Обміни Лотарингія Україна в рамках програми Ерасмус+.
Значна частина уваги в рамках літньої школи була присвячена діяльності українських осередків у різних країнах світу, історії української еміграції та тим проєктам, які українці за кордоном втілюють на благо України. Один із завданням для студентів став запис інтерв’ю з представниками українських громад у різних країнах світу.
Сьогодні ділимося скороченою версією інтерв’ю, яке записали українські студентки Головня Софія та Карпенко Софія з Оленою Воронцовою, головою Норвезько-української організації (м. Крістіансанн, Norsk-Ukrainsk organisasjon).
GU: Пані Олено, розкажіть, як Ви переїхали до Норвегії та як почався Ваш шлях як волонтера.
В Норвегію я переїхала після того, як вийшла заміж у 2015 році. Коли переїхала, у мене були такі рожеві окуляри про те, як в Норвегії легко жити.
Всі країни різні, у кожної є свої мінуси, плюси. Я приїхала по програмі возз’єднання сім’ї, всі моменти ми врегульовували самі – робота, житло, проїзд. Мені довелося братися за будь-яку роботу і спочатку було дуже важко, були навіть депресії. Станом на зараз я живу в Норвегії дев'ять років, в мене двоє дітей? я працюю викладачем і бухгалтером.
І займаюся волонтерством. В Норвегії після подій Майдану я заснувала групу Тепла атмосфера, до мене приєднались дівчата по всій Україні і ми зробили колективну скарбничку, скидалися грошима і на ці гроші закуповували продуктові набори або медицину для нужденних. Звичайно, і на шахраїв наштовхувалися. Група проіснувала десь 3 роки.
А потім, коли почалась повномасштабна війна в лютому 22-го, ми тут були в розпачі. В Норвегії, у нашому регіоні, українців було дуже мало на той час зареєстровано - за офіційними даними, 131 людина. Ми небагато знали одне одного.
Першу демонстрацію організували поляки, їхня громада дуже нам допомагала. Я познайомилась з головою управління польської діаспори, яка перший час підказувала, що робити, бо ми нічого не знали.
На маніфестації ми вже ближче познайомились в громаді, об'єднались і почали розмовляти на тему: що ми будемо робити далі? як ми можемо допомогти Україні? В Норвегії люди - дуже скептичні. Вони не будуть перераховувати, як правило, кошти якійсь приватній особі. Тому ми вирішили реєструвати організацію, і мене обрали головою управління, тому що я ще й бухгалтер. Відповідно, могла виконувати ці дві функції.
Потім у мене діагностували рак, я пройшла через ампутацію ноги, хіміотерапію і зараз знову матиму курс лікування. Увесь цей час я постійно моніторила новини з України і думала про те, як я можу допомогти, де можу бути найбільш корисна. І так як в мене є вища музична освіта, я - струнна співачка, то вирішила робити концерти
По-перше, це допомогло познайомити норвежців з українською культурою, бо вони нічого про нас не знали. І по-друге, я співала безкоштовно, а поруч дівчата продавали сувеніри і потім гроші ми використовували на гуманітарну допомогу. Наприклад, на одному з концертів ми зібрали 38 тисяч крон для допомоги.
І ми робили дуже багато всього. Було важко, бо все робили волонтери і їхній ресурс швидко вичерпувався. Або люди були з нами лише певний час, а потім вже займалися власними справами, проєктами.
Ми працювали абсолютно безкоштовно, навіть дехто не вірив, що так можна. Сумарно, за 2 роки наша організація відправила гуманітарної допомоги на 2 мільйони крон. Ми навіть склади винаймали для того, що приносили люди, все це прали, сортували, пакували.
Два роки я була головою та бухгалтером організації. Зараз керують інші дівчата, які приїхали після війни з України, але я досі - наче сірий кардинал - допомагаю їм з контактами, бо недостатньо знають мову, не знають систему.
GU: Розкажіть детальніше, скільки людей у вашій команді на даний момент і чи є якісь іноземці чи тільки українці?
Загалом, у організації - 220 членів, які оплачують внески. Але активно волонтерять 10-20 чоловік.
Ми проводимо щотижневі заходи, як-от англійська мова, заняття з боксу, нейрографіки, хореографії. В нас є дитячий та дорослий ансамблі, заняття з вокалу. В нашій організації - багато артистів, талановитих людей, тому ми й почали робити ці благодійні концерти, бо привозити когось з України на концерт сюди - доволі складно і з фінансових, і з інших причин. Ще є, наприклад, художня гімнастка, рок-група, є наш ансамль «Калина», де зараз 6 жінок співає.
Норвежці, якщо долучаються, то лише ті, хто одружені з українками, але є поляки і навіть одна жінка-біженка з Сирії. Але багато норвежців самостійно волонтерять, допомагають гуманітарною допомогою українцям.
Спочатку у всіх такий порив був допомагати Україні. На демонстрації приходило багато іноземців, політики, представники партій, мерії, але з кожним разом їх ставало все менше. Якщо раніше донатили самі, то тепер на кожному заході я мушу нагадувати і закликати робити пожертви.
GU: З якими викликами Ви зіштовхуєтеся у своїй волонтерській діяльності?
Дуже часто трапляється так, що люди приходять часто реалізувати свої власні амбіції через волонтерські організації. А у волонтерських організаціях потрібно працювати на благо України з самовіддачею, а не тоді, коли це вигідно чи зручно.
Наприклад, потрібно зараз збирати гуманітарну допомогу, адже Україна потребує нашої підтримки. Але це – менш цікаво, ніж, наприклад, концерти проводити. Але перший напрям, на мою думку, значно потрібніший зараз і тому складно знайти відповідальних людей, які б цим займалися.
Волонтерство – це велика робота, яка забирає багато часу, сил, енергії. І через волонтерство, постійну допомогу у мене навіть сталося вигорання. Адже постійно комусь потрібна допомога, чи з перекладами, чи по бюрократії, чи бронежилети. Постійно були дзвінки і люди, коли не можеш їм допомогти, ображаються і розповсюджують плітки, не розуміючи, що волонтерство – це дуже важко. Навіть щоб отримати фінансування від держави, треба писати звіти величезні про всю діяльність, подавати заявки і все це - також робота. Один із наших звітів був на 30 сторінок.
Українських організацій в Крістіансанні немає, окрім нашої. Багато організацій, які в сусідніх містах, - менш активні.
GU: Як Ви плануєье розвивати діяльність організації для більшої підтримки України в майбутньому?
Я зараз хочу відійти від волонтерства, бо борюся з раком, у мене ще двоє малих дітей. І не маю більше змоги тягнути це на собі. Тобто шукаю зараз тих людей, які візьмуть на себе керівництво організацією не тільки на словах, а на ділі. Але поки це - слкадне завдання і я продовжую всім цим займатися.
Мало є тих, хто готовий взяти відповідальність, хто готовий взяти ризики на себе, готовий шукати фінансування на все, що потрібно. Адже, наприклад, фінансування держава надає для соціалізації українців, інтеграції в суспільство, а для важливих гуманітарних проєктів – мало. І це складний напрямок, який ніхто не хоче на себе брати.
