З 17 червня до 19 липня українські студенти з Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та франко-українського диплома з менеджменту в IAE School of Metz взяли участь в міждисциплінарній літній школі. Навчання було організоване ЧНУ імені Юрія Федьковича, Школою Менеджменту IAE Metz Лотаринзького університету, Фундацією Global Ukraine, Асоціацією Обміни Лотарингія Україна в рамках програми Ерасмус+.
Значна частина уваги в рамках літньої школи була присвячена діяльності українських осередків у різних країнах світу, історії української еміграції та тим проєктам, які українці за кордоном втілюють на благо України. Один із завданням для студентів став запис інтерв’ю з представниками українських громад у різних країнах світу.
Сьогодні ділимося скороченою версією інтерв’ю, яке записали українські студентки Барбуца Доріана, Іліуц Анна та Лупу Анна-Лоредана з Тарасом Ващуком, українським письменником і журналістом, автором поетичної збірки «Чорна квітка», лауреатом премій Дебют року в прозі (2007), учасником з'їзду молодих літераторів (Ірпінь, 2008) і дипломатом Всеукраїнського конкурсу малої прози «Сила малого» (2009), а також лауреатом міжнародного журналу Zeta Gellaz 2016.
GU: Розкажіть, як Ви переїхали спочатку в Емірати, а потім в Туреччину? Які особливості громад у цих країнах?
Я родом із Франківщини, провчився і прожив 15 років в Ужгороді на Закарпатті, але вже 13 років живу за кордоном і займаюсь також громадською діяльністю. Це включає в себе благодійну складову, волонтерство, розбудову українських громад в тих країнах, де мешкаю.
Я виїхав наприкінці 2012 року через те, що робилося в країні за часів Януковича. Я був викладачем та журналістом у той час і розумів, що країна фактично помирала і багато людей прогнозували невтішний сценарій. Спочатку я переїхав в Дубай, бо в ОАЕ мені вдалося потрапити на роботу в велику корпорацію, яка обслуговувала один з найбільших аеропортів у світі.
Facebook колись мав дуже гарні алгоритми, механізми для об’єднання громад. І ми почали таким чином будувати й еміратську громаду, розвивати групу тих українців, які жили в цій країні. З групи на 200 людей виросли в потужну громадську організацію, яка протягом років робила дуже багато проектів. Загалом наша група об'єднувала 10 тисяч людей. Ми підтримували і благодійні проекти, і дітей-сиріт, і ракових хворих, а згодом підтримували ЗСУ і збирали кошти на АТО. З часом сформувалася хороша атмосфера в цій групі, почали діяти реальні проекти по самодопомозі, по бізнесу. В нас функціонувала суботня українська школа, активісти постаралися, щоби у нас була паства, тому що це було дуже потрібно на той час.
Я завжди кажу одне, воно працює і це - єдиний рецепт успішної побудови громади: громада має починатися з самодопомоги, має об'єднуватись і формуватися на принципах самодопомоги. Культура, інші речі благодійність, це потім йде вже дотичне. Але люди довіряють і люди ідуть в громаду саме заради взаємодопомоги. В Еміратах нам це вдалося і громада стала унікальним проектом, який був визнаний так само і на світовому рівні серед українців. У нас були дві окремих громади: одна в Дубай, а в столиці Абу-Дабі.
Але в громаді, як і в розвитку держави, бувають різні стадії – розвитку, диктатури, роздробленості тощо. З 2019 року в Еміратах, особливо після виборів, почався період певного роздроблення. Змінилася команда керівників громади і деяких людей бойкотували лише через те, що вони мали іншу політичну позицію і скептично ставилися до нового керівництва України. І відповідно, розвиток громади в Дубай призупинився і ефективно функціонувала лише школа і на її базі проводилися різні культурні заходи.
GU: А як працює українська громада в Аланії?
Щодо Туреччини, то хороша громада тут діяла в Анталії, де була ціла будівля з різними українськими бізнесами та проєктами.
Туреччині досить дивне законодавство до національних громад. Держава фактично курує національні громади, які є офіційно зареєстрованими. І так сталося, що роками офіційно на чолі українських громад стояли громадяни Туреччини, а співзасновниками або співголовами були українці, які себе дискредитували.
Керівник офіційної громади в Аланії не був надто ініціативним і навіть після повномасштабного вторгнення продовжувалася дружба з росією, проводилися спільні заходи. І це потрібно було змінити. Я знайшов тих людей, які принципово не брали участь в тих нечастих заходах і сумнівних заходах офіційної громади, які мали інший погляд на розвиток осередка. І ці активісти потім стали основою вже нової громади в Аланії, організації Паляниця.
На початку війни ми займалися біженцями, мітингували, збирали останні гроші, щоб відправляти волонтерську допомогу. І дуже знаково було те, що коли ми організовували черговий мітинг, але оскільки ми не були офіційною організацією, нам почали погрожувати від офіційної української громади.
Потім наша громада отримала реєстрацію, стала дуже потужною. Ми опікувалися дітьми-сиротами з прифронтових територій, організовували благодійні заходи, приурочені до якихось державних свят, сформувався власний хаб для бізнесменів. Але зараз змінилося керівництво і активність вже не є такою масштабною.
GU: Чи у громаді є іноземці чи лише українці?
У нашій громаді - виключно українці. Суть національних громад в тому, що там - представники однієї нації, які розуміють, чому, що і для чого вони роблять. Бо іноземці не можуть зрозуміти так добре нас, нашу втрату. Є лише ті іноземці, які одружені з українками.
GU: Які найбільші проекти ваша організація реалізувала на користь Україні за останні 5-10 років?
Найбільший – це допомога ЗСУ. З Аланії за 3 роки десятки дронів поїхали на фронт.
Для мене особисто найзнаковішим є те, що ми врятували одне життя. Ми допомогли зібрати кошти для лікування однієї жінки: хлопець кинув пост у групу, що матері потрібні кошти на серцевий клапан. Ми з активістами сформували додатковий пост на цю тему із закликом - навіщо ми тут, якщо не можемо врятувати життя? І в результаті за кілька годин ми зібрали потрібну суму і операцію було зроблено. Це і є сила громади, сила об’єднання і сила слова.
GU: Як громада підтримує зв’язок з Україною?
Я б хотів у цьому ключі розповісти про інше, про булінг закордонних українців, про неправильне сприйняття і інколи навіть зневажливе ставлення до тих, хто за кордоном.
Багато чого робиться закордонними українцями і навіть внесок від закордонних українців в економіку - дуже суттєвий. Але все одно оцей якийсь булінг тих, хто не в Україні, він присутній навіть в звичайних розмовах в мережі. Але часто українці, які живуть за кордоном, мають більш об’єктивний погляд на ситуацію, збоку їм може бути видно те, що в Україні не помічають.
Ще хочу зазначити, що тут, в Туреччині, добра співпраця у нас з консульствами та посольствами, нас дуже підтримують. Коли в громаді були певні якійсь розбіжності, дипломати та консули наголошували нам, що потрібно щось робити з цим, щоб не дати розсипатися організації.
GU: Скажіть, будь ласка, які ресурси, на Вашу думку, найбільш потрібні Україні від діаспори?
Фінансова допомога, звичайно. Готовність слухати, якщо є якісь поради по розвитку країни, які можуть бути в діаспори через її досвід життя в країнах, де панує закон.
Ми - закордонні українці, люди, які працюють по контракту, на висококваліфікованих роботах, які не змінювали паспорти. І потрібна співпраця між Україною та закордонними українцями, а цього як не було, так і немає. Бо інколи ми більш критичні, більш різкі. І це часто не подобається. Але він цього багато втрачає саме Україна.
