Skip to content

Як організація "Паляниця" в Аланії допомогає Україні та гуртує громаду

З 17 червня до 19 липня українські студенти з Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та франко-українського диплома з менеджменту в IAE School of Metz взяли участь в міждисциплінарній літній школі. Навчання було організоване ЧНУ імені Юрія Федьковича, Школою Менеджменту IAE Metz Лотаринзького університету, Фундацією Global Ukraine, Асоціацією Обміни Лотарингія Україна в рамках програми Ерасмус+.

Значна частина уваги в рамках літньої школи була присвячена діяльності українських осередків у різних країнах світу, історії української еміграції та тим проєктам, які українці за кордоном втілюють на благо України. Один із завданням для студентів став запис інтерв’ю з представниками українських громад у різних країнах світу.

Сьогодні ділимося скороченою версією інтерв’ю, яке записали українські студентки Барбуца Доріана, Іліуц Анна та Лупу Анна-Лоредана з Тарасом Ващуком, українським письменником і журналістом, автором поетичної збірки «Чорна квітка», лауреатом премій Дебют року в прозі (2007), учасником з'їзду молодих літераторів (Ірпінь, 2008) і дипломатом Всеукраїнського конкурсу малої прози «Сила малого» (2009), а також лауреатом міжнародного журналу Zeta Gellaz 2016.

GU: Розкажіть, як Ви переїхали спочатку в Емірати, а потім в Туреччину? Які особливості громад у цих країнах?

Я родом із Франківщини, провчився і прожив 15 років в Ужгороді на Закарпатті, але вже 13 років живу за кордоном і займаюсь також громадською діяльністю. Це включає в себе благодійну складову, волонтерство, розбудову українських громад в тих країнах, де мешкаю.

1633864725

Я виїхав наприкінці 2012 року через те, що робилося в країні за часів Януковича. Я був викладачем та журналістом у той час і розумів, що країна фактично помирала і багато людей прогнозували невтішний сценарій. Спочатку я переїхав в Дубай, бо в ОАЕ мені вдалося потрапити на роботу в велику корпорацію, яка обслуговувала один з найбільших аеропортів у світі.

Facebook колись мав дуже гарні алгоритми, механізми для об’єднання громад. І ми почали таким чином будувати й еміратську громаду, розвивати групу тих українців, які жили в цій країні. З групи на 200 людей виросли в потужну громадську організацію, яка протягом років робила дуже багато проектів. Загалом наша група об'єднувала 10 тисяч людей. Ми підтримували і благодійні проекти, і дітей-сиріт, і ракових хворих, а згодом підтримували ЗСУ і збирали кошти на АТО. З часом сформувалася хороша атмосфера в цій групі, почали діяти реальні проекти по самодопомозі, по бізнесу. В нас функціонувала суботня українська школа, активісти постаралися, щоби у нас була паства, тому що це було дуже потрібно на той час.

Я завжди кажу одне, воно працює і це - єдиний рецепт успішної побудови громади: громада має починатися з самодопомоги, має об'єднуватись і формуватися на принципах самодопомоги. Культура, інші речі благодійність, це потім йде вже дотичне. Але люди довіряють і люди ідуть в громаду саме заради взаємодопомоги. В Еміратах нам це вдалося і громада стала унікальним проектом, який був визнаний так само і на світовому рівні серед українців. У нас були дві окремих громади: одна в Дубай, а в столиці Абу-Дабі.

Але в громаді, як і в розвитку держави, бувають різні стадії – розвитку, диктатури, роздробленості тощо. З 2019 року в Еміратах, особливо після виборів, почався період певного роздроблення. Змінилася команда керівників громади і деяких людей бойкотували лише через те, що вони мали іншу політичну позицію і скептично ставилися до нового керівництва України. І відповідно, розвиток громади в Дубай призупинився і ефективно функціонувала лише школа і на її базі проводилися різні культурні заходи.

GU: А як працює українська громада в Аланії?

Щодо Туреччини, то хороша громада тут діяла в Анталії, де була ціла будівля з різними українськими бізнесами та проєктами.

Туреччині досить дивне законодавство до національних громад. Держава фактично курує національні громади, які є офіційно зареєстрованими. І так сталося, що роками офіційно на чолі українських громад стояли громадяни Туреччини, а співзасновниками або співголовами були українці, які себе дискредитували.

Керівник офіційної громади в Аланії не був надто ініціативним і навіть після повномасштабного вторгнення продовжувалася дружба з росією, проводилися спільні заходи. І це потрібно було змінити. Я знайшов тих людей, які принципово не брали участь в тих нечастих заходах і сумнівних заходах офіційної громади, які мали інший погляд на розвиток осередка. І ці активісти потім стали основою вже нової громади в Аланії, організації Паляниця.

На початку війни ми займалися біженцями, мітингували, збирали останні гроші, щоб відправляти волонтерську допомогу. І дуже знаково було те, що коли ми організовували черговий мітинг, але оскільки ми не були офіційною організацією, нам почали погрожувати від офіційної української громади.

349007855_1592150361292128_1539553292058056050_n

Потім наша громада отримала реєстрацію, стала дуже потужною. Ми опікувалися дітьми-сиротами з прифронтових територій, організовували благодійні заходи, приурочені до якихось державних свят, сформувався власний хаб для бізнесменів. Але зараз змінилося керівництво і активність вже не є такою масштабною.

GU: Чи у громаді є іноземці чи лише українці?

У нашій громаді - виключно українці. Суть національних громад в тому, що там - представники однієї нації, які розуміють, чому, що і для чого вони роблять. Бо іноземці не можуть зрозуміти так добре нас, нашу втрату. Є лише ті іноземці, які одружені з українками.

GU: Які найбільші проекти ваша організація реалізувала на користь Україні за останні 5-10 років?

Найбільший – це допомога ЗСУ. З Аланії за 3 роки десятки дронів поїхали на фронт.

Для мене особисто найзнаковішим є те, що ми врятували одне життя. Ми допомогли зібрати кошти для лікування однієї жінки: хлопець кинув пост у групу, що матері потрібні кошти на серцевий клапан. Ми з активістами сформували додатковий пост на цю тему із закликом - навіщо ми тут, якщо не можемо врятувати життя? І в результаті за кілька годин ми зібрали потрібну суму і операцію було зроблено. Це і є сила громади, сила об’єднання і сила слова.

348879933_268802558894047_7351637885473078841_n

GU: Як громада підтримує зв’язок з Україною?

Я б хотів у цьому ключі розповісти про інше, про булінг закордонних українців, про неправильне сприйняття і інколи навіть зневажливе ставлення до тих, хто за кордоном.

Багато чого робиться закордонними українцями і навіть внесок від закордонних українців в економіку - дуже суттєвий. Але все одно оцей якийсь булінг тих, хто не в Україні, він присутній навіть в звичайних розмовах в мережі. Але часто українці, які живуть за кордоном, мають більш об’єктивний погляд на ситуацію, збоку їм може бути видно те, що в Україні не помічають.

Ще хочу зазначити, що тут, в Туреччині, добра співпраця у нас з консульствами та посольствами, нас дуже підтримують. Коли в громаді були певні якійсь розбіжності, дипломати та консули наголошували нам, що потрібно щось робити з цим, щоб не дати розсипатися організації.

349176178_551067803894922_2507409507802508291_n

GU: Скажіть, будь ласка, які ресурси, на Вашу думку, найбільш потрібні Україні від діаспори?

Фінансова допомога, звичайно. Готовність слухати, якщо є якісь поради по розвитку країни, які можуть бути в діаспори через її досвід життя в країнах, де панує закон.

Ми - закордонні українці, люди, які працюють по контракту, на висококваліфікованих роботах, які не змінювали паспорти. І потрібна співпраця між Україною та закордонними українцями, а цього як не було, так і немає. Бо інколи ми більш критичні, більш різкі. І це часто не подобається. Але він цього багато втрачає саме Україна.