З 17 червня до 19 липня українські студенти з Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та франко-українського диплома з менеджменту в IAE School of Metz взяли участь в міждисциплінарній літній школі. Навчання було організоване ЧНУ імені Юрія Федьковича, Школою Менеджменту IAE Metz Лотаринзького університету, Фундацією Global Ukraine, Асоціацією Обміни Лотарингія Україна в рамках програми Ерасмус+.
Значна частина уваги в рамках літньої школи була присвячена діяльності українських осередків у різних країнах світу, історії української еміграції та тим проєктам, які українці за кордоном втілюють на благо України. Один із завданням для студентів став запис інтерв’ю з представниками українських громад у різних країнах світу.
Сьогодні ділимося скороченою версією інтерв’ю, яке записали українські студентки Наталія Конюх та Каранчека Анна з Оленкою Браво, авторкою та співорганізаторкою проєкту «Батьківська хата. Homestead» Україна – США, співзасновницею першої української комуніті в місті Сан-Антоніо та української школи в Сан-Антоніо штат Техас, співзасновницею українсько-американської платформи «Єднання», співорганізаторкою етно календарів, волонтеркою, заступницею голови 147-го Відділу Союзу Українок Америки.
GU: Пані Оленко, раді Вас бачити сьогодні. Насамперед, дякуємо за все, що Ви робите з просування української культури! Для початку розкажіть, будь ласка, як Ви переїхали до Сан-Антоніо і як взагалі почався Ваш шлях як активістки.
Після переїду до Техасу я почала спілкуватися з українками, які тут живуть. А після Революції Гідності ми почали відокремлюватися в єдину групу, бо раніше всі діаспори з пострадянських країн сприймалися як щось єдине. Але навіть тоді, ще до війни, ми розуміли, наскільки у нас всіх різна ментальність.
У нашій громаді з самого початку була ініціативна команда. Всі масштабні проєкти – це завжди робота команди, одна людина цього не зробить.
Сан-Антоніо, де ми заснували громаду, має свою специфіку. Наприклад, є 4 міста – Х’юстон, Даллас, Сан-Антоніо та Остін у Техасі. Сан-Антоніо з усіх цих міст – найбідніше і таке більш сімейне місто, тут немає великого ІТ сектору чи промисловості, основні робочі спеціальності – військові та лікарі. В трьох інших містах є багато українських сімей. Дуже потужна громада, наприклад, діє в Остіні.
У Сан-Антоніо в багатьох українок чоловіки - американці, і українська мова – не основна мова спілкування вдома. Громада у нас по чисельності не дуже велика, у нас немає старої діаспори, загалом проактивних українців тут 100, які є ядром громади.
GU: Скажіть, будь ласка, а чи долучаються саме іноземці до ваших проєктів, чи приходять на мітинги?
На початку повномасштабного вторгнення багато американців долучалося, було багато донатів, які потім ми передавали в Україну. В нас - невелика громада і наші українці тоді і зараз донатять усе, що можуть, завжди підтримують Україну. Тому багато подій на початку 22 року були саме на американців розраховані і рівень підтримки та зацікавлення зі сторони місцевих жителів був дуже високим.
А зараз, коли ми робимо події, до нас підходять місцеві і питають, чи ще досі триває війна. Деякі вже навіть не знають, що у нас відбувається. Але все ж американці долучаються до наших маніфестацій, але кількість їх зменшується.
За три роки війни, мотивація нашої організації допомагати Україні та підтримувати її нікуди не ділася. Ми працювали так і працюватимемо. Багато проєктів, як-от Батьківська Хата, розпочалися ще до війни.
Ми дивимося на те, як реагують іноземці на наші події, стараємося робити все, щоб втримати їхній фокус уваги на Україні. Адже спочатку зібрати кошти було легко, а зараз потрібно знаходити підхід, перехоплювати увагу суспільства, щоб люди продовжували підтримувати Україну. Адже є питання внутрішньої політики, світових подій на які ми вплинути не можемо.
Крім того, ми займаємося адвокацією дуже багато. Дівчата з нашої організації були у Вашингтоні, коли не могли прийняти пакет допомоги для України. І один із конгресменів, з яким вони зустрічалися, не бачив себе у підтримці України, йому була ближча тематика палестинських дітей. Дівчата розповідали про українських дітей, показували статистику, скільки померло, скільки вивезено до росії і він згодом змінив свою думку. Тобто потрібно ось так до кожного знаходити підхід, шукати релевантні тематики, подавати інформацію правильно і залучати все більше людей до підтримки України.
GU: Пані Олено, Ви – справжня популяризаторка українських традицій! Цікаво дізнатися, як у Вас з’явилася ідея створити етно календар «Батьківська Хата»?
Ми зробили перший етно-календар такого типу, зі старовинним вбранням, у США, до цього таких проєктів саме у цій країні не було. Ідея прийшла взагалі від людини із сусіднього міста, а коли я побачила колекцію етноодягу Наталки Стурджіл, я буквально загорілася цим і зрозуміла, що до цього лежить моя душа.
Щоб відзняти перший календар, ми зібралися громадою, командою з українками і поїхали до Наталі в Джорджію. І коли я побачила її колекцію вживу – я просто закохалася в неї.
І мені стало цікаво розуміти вбрання різних регіонів. Коли почалася пандемія, я поїхала в Київ і вирішила піти в музей Пирогово. На той момент у мене уже було кілька українських строїв, і ми вирішили з сім’єю сфотографуватися біля автентичних українських будинків.
Потім я познайомилася з Володимиром Щибрьою, етнографом відомим, і з ним ми також радилися щодо проєкту, цікавилися, чи було щось схоже.
Іноземцям цей проєкт також цікавий, в плані розвитку громади, культурної різноманітності. Особливо в час війни, коли треба доносити інформацію про Україну, про культуру різними способами. І таким чином інформацію можна донести і до чутливих груп – школярів, людей похилого віку. Зокрема, те, як ми відрізняємося від росіян, чому варто далі підтримувати Україну. І це важливо, бо потім ці симпатики України можуть дзвонити сенаторам і казати, що вони не проти України, що вимагають підтримувати Україну.
GU: Чи співпрацюєте ви з іншими українськими організаціями у США чи Україні?
Ми намагаємося працювати з іншими організаціями. Насамперед, це Союз Українок Америки, ми тісно працюємо з 147 відділом, маємо постійні наради, зустрічі. Також співпрацюємо з українськими громадами, які знаходяться у сусідніх містах, тримаємо зв’язок постійно.
Ми також співпрацюємо з багатьма громадськими організаціями. Наприклад, по проєкту Батьківська Хата – у нас немає такого поняття як конкуренти, лише партнери з якими ми можемо спільно розвивати етно-ініціативи.
GU: З Вашої точки зору, які зараз для України найбільші потреби від діаспори, можливо не тільки прив'язуючись до Сполучених Штатів, а загалом в світі?
Насамперед, це – інформаційна підтримка, адвокація, збір коштів на допомогу українським Захисникам. В США є колосальні фонди, засновані українцями, які збирають величезні суми, мільйонні, на підтримку України.
Але пожертвами не має все обмежуватися. Потрібна участь у мітингах, робота з конгресменами. У всіх є сім’я, робота, різні умови – але участь потрібна. Звичайно, чисто фізично неможливо брати участь в абсолютно усіх подіях. Але хоча б до частини долучитися потрібно. Без цього американці починають забувати про війну в Україні.
GU: Чи є у вас, можливо, якісь плани на майбутнє для більшої підтримки України, чи, можливо, для втілення якихось нових проєктів?
Насправді планів дуже багато. По-перше, ми хочемо дозняти етно-календар в США, де ми фотографуємо українок у національному вбранні на тлі Нью-Йорка, Каліфорнії, щоб показати американцям зв'язок, поєднання – це їм буде цікаво. Щоб показати, що ми не розчиняємося, зберігаємо ідентичність.
Наша мрія – веб-сайт, де буде не тільки вбрання та хати, але й музика, народні пісні, побут. Є така інформація книгах, але саме веб-ресурсу немає. А це потрібно для тих, хто хоче вивчати українську культуру, щоб було достовірно. Бо кожна нація будується на мові, традиціях і спадку.
Культура – завжди на часі, її завжди потрібно підтримувати та фінансувати. Тому якщо не буде культурного контенту, кіно, серіалів українською мовою – якщо до нас це не дійде, то дрони ми будемо купувати ще 30 років. І це має бути втілено не лише зусиллями небайдужих активістів, але разом з підтримкою на державному рівні.