З 17 червня до 19 липня українські студенти з Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та франко-українського диплома з менеджменту в IAE School of Metz взяли участь в міждисциплінарній літній школі. Навчання було організоване ЧНУ імені Юрія Федьковича, Школою Менеджменту IAE Metz Лотаринзького університету, Фундацією Global Ukraine, Асоціацією Обміни Лотарингія Україна в рамках програми Ерасмус+.
Значна частина уваги в рамках літньої школи була присвячена діяльності українських осередків у різних країнах світу, історії української еміграції та тим проєктам, які українці за кордоном втілюють на благо України. Один із завданням для студентів став запис інтерв’ю з представниками українських громад у різних країнах світу.
Сьогодні ділимося скороченою версією інтерв’ю, яке записали українські студентки Анна Буджора та Ходосевич Анастасія з представниками Українського центру у місті Вільнюс (Литва) Євгенією Безсмертною та Наталією Васильєвою.
Український Центр у Вільнюсі став колабораційним проєктом Першої леді Литви Діани Наусєдєнє та Першої леді України Олени Зеленської з метою забезпечення культурних, освітніх та громадських інтересів українців в Литві. Український центр створено у співпраці з Посольством України в Литві, Канцелярією Президента Литовської Республіки та Університетом Вітовта Магнуса.
GU: Хочемо привітати сьогодні на нашому інтерв'ю двох спікерок з Литви, головних координаторок українського центру у Вільнюсі – Євгенію Безсмертну та Наталію Васильєву. Розкажіть, будь ласка, як розпочалася ваша волонтерська діяльність.
Наталія: Коли розпочалася війна, багато жінок з дітьми приїхали шукати притулку в Литві. І їм була потрібна наша допомога – і в навчанні, і в адаптації. І якраз у цей час відкрився Український центр за ініціативи перших леді України та Литви. Спочатку центр позиціонувався як хаб, який буде надавати інформаційну підтримку українцям. Потім ми переросли і залишилися освітньо-культурним центром.
Ми надаємо культурні послуги, освітні послуги, все, що цього стосується. Підтримуємо зв'язки з діаспорою, зв'язки з Україною і з громадою місцевою, не тільки українською.
Євгенія: І я прийшла в Український центр спершу просто як відвідувач, потім волонтерила під час заходів, а потім мені запропонували долучитися до команди.
GU: Розкажіть, будь ласка, які найбільші проєкти ваша організація організувала на користь України.
Євгенія: Український центр – доволі молода ініціатива, ми намагаємося співпрацювати також з українськими організаціями, коли є можливість. Але наразі у нас найбільша потреба, яку ми закриваємо, стосується українців, які в Литві. Ми допомагаємо, наприклад, нашим підліткам, активним лідерам, громадянам, які в нас зараз в Литві, отримати компетенції, знання, які вони зможуть застосовувати по поверненню до України.
Однією із наших програм є Think tank: коли наші підлітки разом з литовськими мають можливість побалакати з якимись високопосадовцями із країн Європейського Союзу. У нас бувають також якісь видатні спеціалісти своєї сфери. Наприклад, у нас була астронавтка NASA, яка літала в космос, у якої, до речі, українське коріння. І взагалі дуже різні в нас бувають спікери: посли, CEO компаній. Також ми намагаємось обирати теми, які б допомагали розширювати світогляд, розвиватися, спілкуватись.
Наша широка ціль – зробити так, щоб Литва допомагала через наш центр українцям також увійти в Євросоюз, адаптуватися, надавати консультації.
Ще в нас є програма «Акселератор», до якої ми залучаємо лідерів як з України, так і з Литви. Вони вивчають різні компетенції, отримують знання, які допомагають їм стати більш автономними в плані реалізації своїх проєктів. І це потрібно, щоб потужні громади українців були не лише в Вільнюсі, але й в інших містах Литви. Адже такі громади стають голосом України!
GU: На вашу думку, які проєкти є найбільш актуальними для підтримки України сьогодні?
Євгенія: Литва робить дуже багато для того, щоб ніхто не забував про Україну також в інших частинах світу. У нас зараз надважливе завдання - інформаційно доєднуватись до всього, що робить Литва. І мені здається, в принципі, що ми можемо робити тут, на своєму рівні, це ми можемо хоча б ширити цю інформацію про Україну. Те, що може робити завжди кожен з нас.
Наталія: І Український центр часто виступає платформою, де проводяться різні зустрічі. Кожен місяць у нас є якісь високопосадовці, які до нас заїжджають. Вони мають нагоду поспілкуватися з українцями, дізнатися, що відбувається.
Часто литовці збирають фінансову підтримку, допомогу. Ми теж доєднуємось до цього інформаційно, підтримуємо, якщо проводяться якісь кінопокази. Наприклад, коли був показ “20 днів в Маріуполі”, то ми теж поширювали інформацію. Часто наші молоді митці приїжджають, і ми надаємо їм простір, де можна продемонструвати виставку. Наприклад, була виставка “Невидані дипломи” саме тих студентів, які загинули і не змогли отримати дипломи.
Ще один захід був присвячений 80-річчю виселення кримських татар, ми теж були одними з ініціаторів. Проводили не в межах свого простору, а виходили на вулицю, щоб звернути увагу простих литовців. Вільнюс - це столиця, тут дуже багато іноземних гостей. Вони також звертали увагу, підходили, запитували.
Ми маємо змогу комунікувати і доносити свій голос таким от чином. Це одна із найбільших задач. Насправді, це має свої результати також.
GU: А які саме на ресурси найбільш потрібні українцям від діаспори не тільки власне в Литві, а зовсім у світі. Які ресурси потрібні для людей від діаспори? Мається на увазі людям, які тільки приїжджають з України.
Євгенія: Зі свого досвіду, перша необхідність - це, звісно, інформація, щоб все було чітко. Але тут навіть у нас, в принципі, міграційна служба непогано справляється. Хоча Український центр також завжди допомагає у цьому плані. Але потім виникає потреба знайти свою спільноту, потреба не відчувати самотності в новій країні.
Наталія: У Литві, особливо у Вільнюсі, багато хто може допомогти, проконсультувати. А от реально знайти своїх і поспілкуватися саме зі своїми, хто тебе розуміє – це надважливо.
Після того, як люди знаходять місце, де жити, для дітей школу і все інше, починається етап, коли, як мені здається, Український центр - найважливіший. Коли ти шукаєш свою спільноту, ти шукаєш, як провести час серед своїх. У нас є тут місця, де всі зустрічаються.
Євгенія: І я б сказала, ще є такий момент: після початку повномасштабного вторгнення у багатьох є патріотичне піднесення. І є бажання бути серед своїх ще й з цієї причини. І навіть свята святкувати в той самий день, що й в Україні. Наприклад, робити День вишиванки саме в четвер, навіть якщо це робочий день.
GU: А з якими організаціями ви співпрацюєте?
Євгенія: Ми тісно співпрацюємо з різними культурними організаціями. У нас тут є спілка EUNIC. І туди входять Литовський культурний інститут, Польський інститут, British Council. І вони спонсорували перший наш “Акселератор”. Вони також беруть участь інколи в наших заходах. Це щодо співпраці з організаціями саме в Литві.
Є у нас проєкти, наприклад, як осінній табір для людей, де були задіяні дві Академії мистецтв з Британії та Литви. І ми разом створювали табір для діток. І вийшов дуже цікавий такий арт-проєкт. Діти створювали протягом тижня свої витвори, а потім результатом була виставка.
Наталія: Буде проєкт з осені з університетом Драгоманова для психологів. Ми будемо однією із сторін, яка проведе конференції у Вільнюсі, зокрема для психологів, наприклад, з Ізраїлю, ми їх запросимо.
Ми зголошуємося на все, що можемо, щоб допомогти. Тут є ще одна організація “Український дім”, вона теж мистецько-культурна, єдине, що на момент війни, зараз вони більше займаються гуманітарною допомогою. Ми от з ними співпрацюємо, якщо треба щось зібрати, сітки десь, перевести якісь вантажі. У нас є проєкт “Книги без Кордонів” Олени Зеленської, ми теж у ньому беремо участь, тому що нам привозять ці книжки, і ми тут дітям потім їх вручаємо, організовуємо роздачу книжок дітей.
GU: Наостанок, що, ви вважаєте, варто робити для того щодня, щохвилини, щоб настали нарешті довгоочікувані мир та перемоги в Україні.
Євгенія: Це дуже гарне питання, яке хотілося дати просто легку відповідь, яка б все вирішила. Але її не існує, цієї легкої відповіді.
Але ми можемо ставати краще. Думати про своє майбутнє в тому ключі, що все, що ми тут візьмемо, все, чому ми навчимось, ми зможемо привезти назад, ми зможемо імплементувати потім в Україні.
З часом так показують досвід історичних угод, що все одно візьметься найгарніше, найкраще, звісно, що приживеться в тій країні, де це буде втілюватися. Ну і, звісно, думати не тільки про себе, думати і про інших.
Наталія: Зараз ця війна нас багато навчила думати і допомагати один одному, і це єднання, його не треба втрачати. Особливо, ми це відчуваємо за кордоном, коли ми тут поодинокі. І ми бачимо, що коли нас багато, ми - реальна сила.
Тому що в Україні ми всі живемо й якось не оцінюємо своїх реальних сил, на що ми здатні. А ось тут ми бачимо, що ми можемо багато. Тому не втрачати цей зв'язок один з одним і підтримувати, Допомагати, чим можете. Хоч порадою, будь-яким словом.